АЗАРТНІ ГОНИТЕЛІ НЕПРАВДИ

Є один цікавий феномен.

Коли людина говорить щось таке, що іншим не до вподоби, і не бажають вони цього слухати, - її, людину, відразу ж звинувачують чомусь в корисливих мотивах. Негайно, на місці.

І взагалі серед людей будь-яку думку прийнято перевіряти за принципом "дивися, кому вигідно".

Це означає, що коли людина висловила свою думку, що "люди добрі, от треба б нам усім...", - то це лише тому вона так говорить, що їй у цьому є якийся особистий інтерес. Незалежно від того, що може це й дійсно іншим потрібно.

У такій ось загальній підозрілості щодо причин наших слів та дій відбивається дуже цікава тенденція. Давайте-но сформулюємо її так: хоча особистий інтерес, як спонукальний мотив кожної людьскої дії, нам цілком зрозумілий та прийнятний, але десь всередині, - як кажуть, в душі, - ми все ж відчуваємо його як щось низьке та не дуже пристойне.

Те, чим людині негоже керуватися, висловлюючи будь-які судження. Наприклад, міркування про загальне благо, або ж про те, що треба щось зробити разом і так далі.

Попри те, що коли розмірковуємо так, взагалі, про мотиви поведінки людської, то кажемо - "ні, ну зрозуміло, що ж тут такого... кожен діє задля себе... ясно ж..." Визнаємо неначебто.

А от в конкретних випадках, коли треба когось відсунути з дороги, збити, ущучити, принизити його думку, - відразу ж інтуітивно хапаємось за той самий, навіть неусвідомлений, внутрішній принцип, що коли ти дієш ради себе - це негарно, негоже якось.

Ясно, що це не так просто.

Принцип "дивись, кому вигідно" залишається і вважається істинним.

І все-таки звучить у ньому, десь там у сердцевині, стиха так: якщо вигідно йому, значить, невігідно всім...
А отже, цей внутрішній, ба навіть і неусвідомленний, посил, що і рішення, і дія можуть бути правильними лиш тоді, коли вони на користь усім, - продовжує сидіти глибоко всередині кожного нашого судження. І коли у будь-кого, хто говорить про благо для всіх, "розкопують" нібито, хай на дещицю, його особисту вигоду, - тією ж мірою начебто говорять: "ми йому не віримо".

Адже ясно, що він розпинається ото так, тому що йому вигідно. І цим він поганить "святе" - поняття про те, що благо має бути загальним. 

Те, що таке ставлення є також виразом загального нігілізму і зневіри в усьому, - і навіть будівельним матеріалом для них, - це вже мало кого хвилює. Головне- не дати пролізти особистому інтересу.

Як у Гоголя, Миколи Васильовича, написано: "Усе... зробилося страшенними гонителями неправди; повсюди, в усіх справах, вони переслідували її, як рибалка остенем переслідує таку собі м'ясисту білугу".

Отакі ми служителі правди.

Ну а неправда в нас ото хай і не рипається, - не дамо пролізти.

Михайло Гонопольський.

(картинка з інтернету)

РОЗБІЖНІСТЬ У ПОГЛЯДАХ

ФЕНТЕЗІЙНА РАСА

- Мамо, а хто це там?

- Стережися, дитино моя, то - люди!

Нехай це буде схоже на яку завгодно казку, але ж поява групи людських істот у полі зору тварин, - та й самих людей теж, - це неначебто десь поряд, так, що й побачити тебе можуть, з'явилися створіння з якоїсь агресивної фентезійної раси Орків, Сил Темряви.

Та ось перевірте себе, чисто умоглядно: ви в густому лісі, і раптом помічаєте вдалині або звіра, котрий порпається там коло своїх справ, або ж людину, - хто з них викличе більшу насторогу, відчуття небезпеки? Людина просто незрівнянна за своєю здатністю викликати тривогу в усього, що її оточує.

Причина цього навіть не в тому, що людина, вона "за всіх звірів звіріша", - це, скоріш, наслідок.

Причина в поєднанні двох її властивостей. Людина, з одного боку, обдарована незмірно більшими можливостями, ніж тварини, якісно іншими, і вона ж володіє незмірно  більшим, якісно іншим, бажанням заволодіти всім навколо себе.

ГРУДКИ

І цікаво те, що розвиток людини є розвитком саме цього бажання, - заволодіти.

Наприклад, укладаючи угоду про прибережну територію з англійцями, нерозвинуті індіанці мали на увазі, що цією угодою вони просто дають тим дозвіл полювати на цих теренах. А розвинуті англійці мали на увазі, що індіанці продають їм ці землі, і відтак вони будуть тут хазяями.

І ось, внаслідок розвитку бажання заволодіти, людина і природу на планеті нищить, і сама себе, як вид, постійно підштовхує до погибелі.

Тому можна сказати, що на малюнку зображена ситуація не зовсім реальна. Мовляв, існує така собі чистенька природа Землі, а от на ній, посередині, якась виразка.

Насправді картина набагато сумніша.

Розвинута цивілізація покрила всю природу планети щільною мережею чорних цяток. А якщо точніше, - підмішала чорне та отруйне в усе її розмаїття.

Інакше кажучи, картина життя на нашій планеті просувається потроху до ідеального вигляду "чорного квадрата". Перемога цивілізованої людини над природою, вище досягнення живопису, як казав про свій твір автор ще того "Чорного квадрата".

Ми, власне, все це знаємо, так, загалом, проте вважаємо, що нічим зарадити такому самогубству не в змозі. Ми ж усі такі, розумієте, безсилі перед сильними цього світу, а вони ж, розумієте, кермують у бік прірви...

Так от, усе насправді й близько не так. Тому що дай нам, нині безсильним, силу, виявиться, що ми - звичайні містечкові розумаки, яким дали покермувати у всесвітньому масштабі. А отже, каюк прийде всім нам набагато швидше.

Чому? А через те, що всі ми однакові: людина - це така грудка бажання усім заволодіти. Чи то як більшість, - маленькі грудочки, або ж як "сильні" - о-от такі от шматовища. Сутність від цього не змінюється. А також не кращає нічого й ніколи від заміни одного, "поганого сильного", на іншого, "доброго". Бо ж напрям, яким веде нас спільне для всіх людей бажання, залишається незмінним, - до прірви.

У НЕЇ ВСЕ ЯК У АПТЕЦІ

Тому все ж таки не варто було так відразу й гудити малюнок. Має він все ж таки рацію: ми, перш за все, сліпі. І не сліпотою очей, просто, засліплені нашим природним бажанням заволодіти, радіємо своїй "розвинутості", не добираючи, куди цей розвиток нас приведе. І всередині в нас од цієї сліпоти нічого не відгукується.

А що ж має там відгукнутися?

Ну, по-перше, наша здатність, якою ми й відрізняємося від тварин, - жахнутися того, що ж це ми робимо... З цим у нас поки що аж ніяк. І по-друге, жодною мірою не пробуджується в нас відчуття, що всі ми - єдина "всесвітня людина".

Загалом, якось там, деякою мірою, - нам це все ж таки відомо. Але цей факт, він десь там, на краєчку мозку, на периферії, миготить, - з'явиться, померехтить і зникне. Аж ніяк ні на рішення, ні на дії не впливає.

А от у природи, у планетарної системи, цей факт не миготить. Це тільки нам здається, що в природі все нестале, мінливе, метушливе, і всі тільки й роблять, що один одним вечеряють. Еге, а як же...

"Природа є системою систем", - це ж не поет вирік, здійнявши очі, це ж вчений, дослідник, зробив висновок. Тож якби нам відчувати, що усі ми, род людський, є її робочим елементом, і прокручуємося в її єдиній машинерії, - тоді й у нас би мерехтіння фактів припинилося. Бо відчули б систему. А в неї, знаєте, усе точно, усе як у аптеці.  

Для неї немає "племен, говірок і достатків". А поки, що далі ми "розвиваємося", то жити нам робиться все тісніше та сутужніше.

Розбіжність в поглядах у нас із системою, якій ми підпорядковані. І можна бути впененим на всі сто, що вона цю розбіжність усуне. Своїми засобами.

Михайло Гонопольський.

(малюнок автора)