Гордовий Федір Петрович. ...талановитий народний майстер-гончар з Цвітної, Федір Петрович Гордовий, після повернення з війни, внаслідок отриманого поранення, не міг вже робити посуд великого розміру, проте захоплено працював над керамічною скульптурою та фігурним посудом. Його скульптурні композиції вирізняються узагальненістю образів, безпосередністю сприйняття автора, щирістю, іноді наділені м'яким гумором. Роботи майстра демонструють майстерне володіння пластикою, технічними прийомами, доречне застосування фактури та інших засобів вираження. Сім років творчого життя (1947-1954 рр.) Федір Гордовий присвятив гончарній артілі в Цвітній на посаді художника-технолога. За спогадами доньки майстра, Тамари Федорівни, у той період велась активна пошукова робота щодо варіативності композицій підполив'яних розписів, виготовлялися експериментальні партії виробів, і таким чином вивчався попит на продукцію. Проте форма різновидів посуду лишалася усталеною, традиційною, самобутньою. Саме це дбайливе збереження усталених форм і майстерність виконання посуду дозволяє, незважаючи на активне міжрегіональне ведення торгівлі гончарним посудом, віднайти зразки саме цвітянської кераміки в інших місцевостях. Подальше творче життя майстра пов'язане з містом Черкаси. Федір Петрович брав активну участь у регіональних та всеукраїнських виставках декоративного мистецтва. Його роботи, особливо скульптурна пластика, відображають уміння автора бачити загальне в конкретному і, навпаки, виокремлювати найбільш суттєве і виразне із загального. Роботи носять іноді алегоричний характер, виявляють через пластичне вирішення форм чуттєвість автора та тонке розуміння людської душі, переживань, прагнень, сподівань. Роботи Федора Гордового зберігаються в багатьох музеях Черкащини та Києва.  (Зі статті Л.О.Кулінич "Творчий досвід майстрів цвітнянських гончарних осередків у підготовці майбутніх вчителів образотворчого мистецтва") (Дивіться також: ЕСУ - Енциклопедія Сучасної України)

"...був бригадиром у артілі після війни, з якої він вернувся інвалідом, воював у розвідці при горно-стрілецькій дивізії. Прийшовши з війни він був працевлаштований  і практично будучи без ноги, не міг працювати гончарем, а сам добре малював і ліпив. Тато налагодив творчий процес, розробив орнамент (дизайн цвінянських артільних горщиків) який відомий нині як стиль цвітянських розписів посуду.. У артілі він працював з 1945 року". (зі спогадів його дочки, Тамари Федорівни Гордової)

Койда Агей Маркович. У середині ХХ століття найбільш відомим майстром з Цвітної був Агей Койда. Агей Маркович Койда народився 1889 року в гончарській родині. У молоді роки, як колись батько, працював гончарем у наймах. У 1916 році був мобілізований до царської армії. Після революції став червоним козаком, служив у кавалерійському полку, був чекістом. Пізніше працював у сільській кооперації, організовував колгоспи. З 1933 року працював у гончарній артілі, організованій у Цвітній. З вересня 1937 р. по липень 1939 р. навчався у Опішнянській школі майстрів художньої кераміки, після закінчення якої продовжив роботу в артілі технічним керівником до початку війни. Після повернення з фронту продовжив роботу в артілі. У творчому доробку майстра гончарний розписаний посуд, декоративні вази, розроблений альбом орнаментів для розпису побутового посуду, декоративна скульптура. Проте найбільш вдалими роботами Агея Марковича Койди стали його зооморфні декоративні скульптури, виконані за мотивами традиційного народного фігурного посуду. Мистецтвознавці відзначають узагальненість форми, певну монументальність творів (при збереженні досить невеликих розмірів), скромний доречний декор. (Зі статті Л.О.Кулінич "Творчий досвід майстрів цвітнянських гончарних осередків у підготовці майбутніх вчителів образотворчого мистецтва")

Король Іван Парамонович

(з книги "Переможці", серія "Архівні документи свідчать") - https://www.archives.gov.ua/Publicat/Documents/peremogci.pdf 

Орденів "Слава" ІІ і ІІІ ступенів та медалі "За відвагу" удостоївся уродженець с.Цвітне Іван Парамонович Король. До армії юнака призвали 28 грудня 1943 року. На той час йому виповнилося лише 18 років. Присвоїли військове звання рядовий, швидко навчили справі автоматника та відправили до бойового підрозділу ІІІ-го Українського фронту. Бути піхотинцем на війні - значить знаходитися на вістрі усіх боїв та неминуче загинути в одному з них, адже час перебування на фронті піхотинця зазвичай сягав кількох тижнів. Така доля була вготована і І.П.Королю. Та він не був середньостатистичним червоноармійцем і гинути не збирався. Коли його рота весною 1945 року штурмувала висоту №782, то потрапила в оточення і три дні не мала зв'язку з КП батальйону, а також боєприпасів та їжі. Командир роти вирішив послати І.П.Короля через лінію фронту, знайти своє командування та попросити допомоги вогнем. Іван Парамонович йшов на вірну смерть, адже послані перед ним кілька його бойових побратимів лінію фронту не перейшли, тож напевне загинули. Під шалений мінометний і артилерійський обстріл гітлерівцями своєї роти юнак зумів дійти до нічийної землі, а потім, вибравши момент, непомітно підкрався до розташування ворога, гранатами та автоматними пострілами знищив перше земляне укріплення противника та кількох ворожих солдатів. Опісля, помічений гітлерівцями, знищив ще п'ять їхніх вогневих позицій і понад дюжину солдат. Долаючи неймовірні труднощі перетнув лінію фронту і вийшов на нічийну землю, та, стікаючи кров'ю від поранення, доповз до своїх. Втрачаючи свідомість, доповів по команді прохання командира роти. За цей подвиг нашого земляка командир полку представив до нагородження орденом Вітчизняна війна ІІ ст., однак командування дивізії вчинило по-іншому, тож І.П.Король отримав орден "Слава" ІІІ ст. Оскільки бої продовжувалися, то незабаром автоматник здійснив ще один подвиг, за що був нагороджений орденом "Слава" ІІ ст.

Кучеренко Василь Маркович. Активний період творчості майстра припадає на другу чверть та середину ХХ століття. Роботи Василя Кучеренка, як і роботи його батька, Марка Кучеренка, користувалися великою популярністю серед односельчан через близьку до фольклорних і пісенних мотивів тематику, та відтворення жанрових сцен з повсякденного життя. Робіт Василя Кучеренка збереглося небагато. У фондах Кіровоградського обласного художнього музею знаходяться два варіанта скульптурної композиції "Побачення біля криниці", двофігурна композиція "Бандурист і бандуристка" та "Корейська біженка" (поширена й інша назва цієї роботи - "Мати з дітьми"). У Музеї українського народного декоративного мистецтва м. Києва зберігається ще одна робота майстра. Це багатофігурна сюжетна композиція "Весілля". У доступних для вивчення роботах майстра помітні два відмінних підходи до композиційного вирішення, трактування форми та декору. У більш ранніх роботах майстра (останні довоєнні та перші повоєнні роки) простежується зв'язок між окремими елементами композиції, більш виразно змодельовані фігури в русі, деталі одягу та різні атрибути підкреслюють та уточнюють характеристику образів та емоційний фон зображуваної ситуації. Декор у вигляді підполив'яного розпису зеленим та червоно-коричневими ангобами досить лаконічний. Інші роботи, такі як "Бандуристи" (1950 р.) та один з варіантів "Побачення біля криниці" - абсолютно статичні, не простежується будь-якого зв'язку між фігурами та елементами композиції. Натомість вся увага приділена декору святкового народного одягу, музичних інструментів. Можна простежити характер малюнку на вишитих сорочках, плахтах, хустці, капелюсі фігур, зображено такі деталі як намисто, ґудзики тощо. Можливо, таким чином на творчості В. Кучеренка позначився тиск на народне мистецтво комуністичної радянської ідеології. Втім, саме це, помітне бажання майстра в усіх подробицях відтворити правдивість зображення, деталі костюмів, атрибути, лишається прикметною ознакою його творів. Таке ставлення до зображуваного було близьким односельцям майстра, звісно викликає зацікавлення і у сучасного глядача, як безпосередній погляд в минуле. Хоча іноді, дещо перевантажене деталізацією, таке зображення втрачає виразність і цілісність, притаманні зразкам народного мистецтва, скульптурні композиції продовжують випромінювати тепло і безпосередню щирість. (Зі статті Л.О.Кулінич "Творчий досвід майстрів цвітнянських гончарних осередків у підготовці майбутніх вчителів образотворчого мистецтва")

Сухий Іван Сергійович. Творче становлення Івана Сергійовича Сухого відбулося у Цвітній, проте, з часом він виїхав до Черкас. Іван Сухий у повоєнний час працював формувальником промартілі, виготовляв різного роду посуд, в тому числі і великі макітри (на 2-3 відра), був автором численних тематичних скульптурних композицій, зооморфних скульптур, його роботи неодноразово експонувалися на виставках. Були в його доробку і димарі з фігурним завершенням, і фігурний посуд. Відомий дослідник української іграшки, який особисто знав І. Сухого, О. Найден, відзначає особливий талант майстра, як іграшкаря. На думку дослідника, саме глиняні іграшки-свищики свідчать про те, що майстер віртуозно володів традиційною формою, досконало знав особливості матеріалу, мав тонке образне бачення. На жаль, сам майстер не ставився серйозно до цього виду роботи, ліпив іграшки тільки у вільний час заради втіхи. Тому до нас такі іграшки майже не дійшли. Роботи майстра зберігаються в Музеї українського народного декоративного мистецтва, Черкаському обласному художньому музеї, Черкаському обласному краєзнавчому музеї та інших. Незважаючи на те, досить тривалий час Іван Сергійович плідно працював у Черкасах, і вважається черкаським художником, у його зооморфних скульптурах, фігурному посуді, сюжетних композиціях яскраво простежуються, засвоєні в молоді роки в Цвітній, характер моделювання форми, композиційні прийоми, певний підхід до пластичного декору та оздоблення поверхні виробів. Все це дає підстави вважати, що Іван Сергійович Сухий був носієм та продовжувачем саме цвітненських гончарних традицій. (Зі статті Л.О.Кулінич "Творчий досвід майстрів цвітнянських гончарних осередків у підготовці майбутніх вчителів образотворчого мистецтва")

Хмара Пилип Панасович. Наприкінці ХІХ століття (орієнтовно 1891 року) у чигиринському селі Цвітній на кутку Хмарівка у сім'ї Панаса Петровича Хмари народився хлопчик. Назвали його Пилипом. Його мати, Параска Стефанівна, народила ще п'ятеро дітей - Марію (1890 р. н.), Федору (Тодорю, 19.04.1899), Килину (орієнтовно 1905 - 1908 р. н.), Федота (2.03.1902) і ще одного хлопчика, ім'я якого встановити не вдалося...
Колись за три версти на південь від села проходила "турецька границя" у вигляді валу та рову, які частково збереглися й донині. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про боротьбу прадідів-запорожців проти "бусурманів". У цій атмосфері козацької героїки і зростав малий Пилип.
Односельчани відзначали, що Пилип із дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо ображених. Не раз доводилося захищати молодших братів і сестер, адже малі Хмари рано осиротіли. Відтак жили дуже бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип, який встиг закінчити чотирикласну Цвітнянську церковнопарафіяльну школу, їздив на заробітки до Криму.
Красивий, кремезний у плечах хлопець, як говорили старі люди, був "отчаяний з дєтства"... (Читати повністю)