Кучеренко Корній Іванович - народився 15 травня 1918року в с. Цвітне в сім'ї бідняків Кучеренка Івана Івановича та Оксани Василівни. З ранніх літ залишився без рідної матері. Батько одружився вдруге, дружину звали Марія. Дітей від першого шлюбу, Корнія та Ірину , чомусь став недолюблювати.

Корній Іванович закінчив Цвітненську церковно - приходську школу, потім школу ФЗО та курси тракториста - машиніста.

В 1940 році був призваний на дійсну військову службу в м. Перемишль, де служив водієм тягача далекобійної гаубиці. Тут же на кордоні і застала його війна. З великими втратами відступали від Перемишля аж до Вінниці. Всі ці події відображені в книзі "Зелена брама". Біля річки Синюха в с. Підвисоке Новоархангельського району разом з тисячами радянських воїнів потрапив у полон. Після звільнення з полону повернувся в село і працював в керамічному цеху. В 1943 році одружився з Тимофієнко Олександрою Іллівною. Діти: Кравченко Анатолій Іванович - 1946 року народження, Кучеренко Микола Корнійович - 1949 року народження, Кучеренко Надія Корніївна - 1958 року народження .

В 1943 році у грудні місяці був знову призваний до лав Радянської Армії. Пройшов від с. Вищі Верещаки (Корсунь-Шевченківське угрупування) до Ясо-Кишинівського угрупування. Весь час служив водієм автомобіля ГАЗ-ММ та американського студебекера в кінці війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ-го ступеня, медалями за звільнення м. Кишинів, м. Будапешт, м. Відень та багатьма ювілейними медалями.

Після перемоги над Німеччиною війна для Корнія Івановича не закінчилася, він був направлений в частини Радянської Армії, які воювали проти Японії, звільняв територію Китаю в місці Чень-Чунь. В 1946 році був демобілізований і повернувся в рідне село. Дома пробув не довго, тому що всі тоді їхали на Донеччину працювати на шахтах. Корній Іванович поїхав теж. Працював на шахті в м. Горлівка Донецької області. Через те, що самовільно залишив шахту (був низенький на зріст і роботу кріпильника виконувати не міг, а іншої принципово не давали), був осуджений на 8 років. Знаходився з тисячами таких, як він, в Монголії, будували залізницю. Ледве не помер від голоду та тяжких випробувань. За Указом Малінкова був звільнений через вісім місяців. З 1948 року по 1949 рік працював водієм на Цибулівській автобазі, а потім в рідному селі в колгоспі ім. Дзержинського водієм, завідуючим гаражем, автослюсарем. В мирний час нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІ-го ступеня. Трудовий стаж - 52 роки.

Помер Корній Іванович 28 травня 1997 року. Похований на громадському цвинтарі села Цвітне.

(матеріал надано Ганною Танською, бібліотекаркою с.Цвітни, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

***

Кучеревський Іван Прокопович, народився 17 вересня 1926 року в с. Цвітне в сім'ї простих селян. Батько його, мій дідусь, Прокіп Іванович, працював у новоствореному колгоспі. Мати (моя бабуся) Оксана Єрофіївна, доглядала трьох дітей, а також підробляла на різних роботах.

Час був нелегкий, сім'я велика. Тому дідусь займався ще й гончарством. Тоді, як згадував мій батько, майже в кожній хаті був гончарний круг. Часто з батьком їздив кіньми до Чигирина продавати глиняний посуд, тому і заробив собі на книги. Дуже хотілося навчатися, а в школі не було підручників. В школі навчався добре, але був бешкетником. Згадує свої витівки й говорить: "Я не знаю, що було б із мене, якби не війна, - вона багатьох змінила".

В перший же рік війни німці відправляли молодь в Германію. Не минуло це і батька. Коли їх, - групу молодих хлопців і дівчат, везли в сторону Вищих Верещак, поліцай прошепотів: "Іване, якщо не боїшся, тікай, я вистрелю в повітря". І батько разом з Ромащенком Федором Павловичем втекли. Ця втеча стала приводом до міцної дружби між ними впродовж усього життя.

Після цього батько подався в Чорний ліс, де саме сформувався партизанський загін. Виконував обов'язки розвідника. Коли в 1942 році йшов набір до Червоної Армії, батько, прибавивши собі один рік (йому на той час було лише 16 років), пішов на фронт. Невдовзі був поранений біля с. Трепівка Знам'янського району. Але перед цим підбив ворожого танка, за що був нагороджений медаллю "За відвагу". Поранення в голову від осколка було тяжким, але йому передувала ще й контузія. Лікувався в госпіталі, після чого підлягав демобілізації, але він відмовився, а також і від інвалідності ІІ групи. Продовжував воювати в складі артилерійських військ розвідником. Війну закінчив у Відні, столиці Австрії.

Після війни служив в рядах Червоної Армії в м. Чернівці.

По закінченні служби в 1949 році, провідавши рідних, поїхав на відбудову шахт в місто Донецьк (тоді м. Сталіно). Там залишився працювати, одружився, там же народились ми з сестрою. Попрацювавши певний час шахтарем, перейшов працювати на керівну посаду. Не сторонився і громадської роботи. Разом з дружиною (моєю матір'ю) були активними учасниками художньої самодіяльності.

Здавалося, все в житті складалося добре, але туга за селом, за лісом, не покидала його, і в 1959 році ми переїхали в с. Цвітне.

Протягом всього життя батько дуже любив збирати гриби й рибалити. Цим премудростям навчив і нас. Взагалі мрія до війни в нього була стати геологом, але війна порушила всі плани. Тому потяг до романтики він вирішив реалізувати в сільському господарстві, бо бути серед степів і лісу - теж романтика. Так він говорив. Ще батько дуже любив і знав географію. Тому і я, і мої діти дуже любимо географію.

Коли ми всі поселились в с. Цвітному і батько пішов працювати замісником голови колгоспу, вирішив також втупити до навчального закладу. Два роки навчався в Кіровограді в технікумі керівних кадрів. Отримав спеціальність агронома. Після закінчення навчання працював в с. Букварка парторгом, потім в с. Ясенове працював головою колгоспу, в с. Триліси працював парторгом. Їхав туди, куди посилала партія, членом якої він був все життя. Він був справжнім комуністом – чесним, справедливим, вимогливим до себе і до інших. І ще був дуже хорошим сім'янином.

Останні роки, перед виходом на пенсію, працював начальником керамічного цеху в с. Цвітне, а вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, часто запрошувався в колгосп ім. Дзержинського на підміну: коли обліковцем, коли бригадиром рільничої бригади.

Неодноразово обирався депутатом сільської ради, виступав на мітингах, присвячених Дню Перемоги. Був частим гостем в школі: зустрічався з учнями та розповідав про Велику Вітчизняну війну. Неодноразово був учасником і провідником учнівських походів по місцях партизанської слави в Чорний ліс, де він проходив своє перше бойове хрещення.

Фото: В Чорному лісі з учнями і вчителями школи.

--- Люди згадують ---

Алла Леунтян-Жовтобрюх: "Чесно трудився, створив сім'ю, дітей виховував... і все життя пам'ятав про страшні роки війни! А тепер, залогом його безсмертя, є наша пам'ять, вона потрібна нам молодим, щоб цінували життя й мир, щоб ми знали, якою ціною здобувається свобода! Це мій дідусь, і мені зараз дуже боляче від того, що більше ніколи я не привітаю його з Днем Перемоги, але є ще дідусі і бабусі, які доблесно захищали свою землю від смердючого фашистського чобота, і зараз саме їм я бажаю ще довгих років життя, адже поки живі ветерани, ми знаємо правду!

Костянтин Крамаренко: "Пам'ятаю, коли починалася гроза, особливо надвечір, він довго вдивлявся в далекий обрій, де були видні спалахи і було чути грім, я маленьким, підходив і казав йому "Дід, це ж просто гроза!", а він відповідав "мабуть!" Тільки ставши дорослим я зрозумів, що він бачив і чув не грозовий фронт, а воєнний, канонада з гармат і рух товаришів до Великої Перемоги!"

(матеріал надано Ганною Танською, бібліотекаркою с.Цвітни, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

***

Ровінський Сильвестр Карпович народився 1 січня 1919 року в с. Цвітне. До школи пішов у 13 років і закінчив всього три класи, тому що батько вирішив: "Для чого вона та наука, треба працювати в домашньому господарстві".

1 жовтня 1938 року був призваний на службу в Армію. Служив у м. Проскурово, в гаубичному артилерійському полку №144 мінометником. Про початок війни розповідав так: "Підняли по тривозі на навчання і там і застала війна...". Стримуючи наступ ворога поступово відступали в глиб країни, і біля урочища Зелена Брама, що в Новоархангельському районі Кіровоградської області, приймав участь у одному з перших найжорстокіших боїв з фашистами. Пізніше це місце назвуть Уманський "котел". Сили були нерівними в цьому протистоянні і дуже багато радянських воїнів і командирів потрапило в полон до німців. Серед цих полонених опинився і Сильвестр Карпович. Німці, вияснивши, хто з полонених солдат родом з Правобережної України, відпустили і він прибув додому.

В 1942 році, в січні місяці, одружився з Дрімлюгою Марією Митрофанівною.

18 грудня 1943 року був мобілізований на фронт. Зарахований був у 193 стрілецький полк, де воював до 1944 року, за цей період їхній полк, ведучи наступальні бої, дістався Закарпаття. Але у серпні 1944 року куля снайпера зупинила Сильвестра Карповича. З тяжким пораненням у ліве плече він потрапив у госпіталь, де лікувався до квітня 1945року. Після лікування був посланий на відбудову Донбасу. Поселився там із дружиною. Працював столяром на шахті. Життя складалося добре: невдовзі мав отримати своє житло, адміністрація шахти пропонувала поновити навчання, але вроджена повага до батьків змусила повернутись у рідне село.

Весною 1947 року Сильвестр Полікарпович переїхав з сім'єю в с. Цвітне і пішов працювати у Яничанське лісництво. Працював ободчиком (гнули обід) до 1951 року. Потім перейшов працювати в школу завгоспом де й пропрацював до виходу на пенсію у 1989 році.

29 жовтня 1947 року народився у їхній сім'ї син Василь.

Незважаючи на тяжке поранення Сильвестр Карпович лише в 1989 році отримав ІІІ групу інваліда ВВв.

Прожив Сильвестр Карпович до 12 квітня 2004 року. Похований на місцевому цвинтарі.

--- Люди згадують ---

Віктор Босненко: "Соловей Карпович друг мого батька , хороша i працьовита Людина була!" 

Надія Борко: "Дядько Соловей!! Наш сусід з Хутора! Там жили і мої і їхні пращури десятиліттями..."

(матеріал надано Ганною Танською, бібліотекаркою с.Цвітни, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

***

Березовський Тимофій Захарович народився в селі Цвітне 1 травня 1914 році в селянській сім'ї. Після закінчення семи класів місцевої школи працював у колгоспі. У 1936 році за комсомольською путівкою поїхав працювати на Донбас. До лав Червоної Армії призваний 25 серпня 1941 року Горлівським райвійськкоматом. Пройшов тяжкими дорогами війни аж до Берліна, був тричі поранений. Помічник командира взводу 463-го стрілецького Мелітопольсько-Вісленського ордена Червоної Зірки полку 119-ї стрілецької Мелітопольської дивізії 5-ї гвардійської армії. Старший сержант. За мужність і відвагу, проявлені в боях з фашистами, Тимофій Захарович був нагороджений орденами Слави трьох ступенів: ІІІ - 22 серпня 1944року, ІІ - 27 квітня 1945 року і І - Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 15 травня 1946 року; а ще - кількома медалями.

Повернувся з фронту Тимофій Захарович у своє рідне село, одружився з Оляною Трохимівною Швець. Народилось у них двоє дітей: син Михайло - 1949 року народження, донька Валентина - 1951року народження.

Дружина працювала в колгоспі, а Тимофій Захарович влаштувався працювати на Цибулівський завод заготзерна охоронцем. Працював позмінно і на роботу ходив пішки 16 км.

Колишній сусід Хмара Ю. М. згадуючи, говорить: "...Був дуже хороший чоловік, але прийшов з війни дуже поранений і дуже хворів. Коли на ставку купався і знімав сорочку, а ми, хлопчаки, теж там купалися, то бачили, що тіло дуже в шрамах було, як ото кажуть: живого місця не було".

"Та й прожив не довго - говорить далі Юрій Мефодійович, - помер у 1951 році, взимку. Коли хоронили, снігу було так багато на вулиці, що везли кіньми по городах, там тонше снігу було".

Діти виросли, закінчивши школу, роз'їхались з села, а дружина згодом теж виїхала в Херсонську область, де й дожила віку. Там і похована.

На даний час з сім'ї жива лише донька - Валентина, яка проживає на Чигиринщині.

"А ще - згадує Юрій Мефодійович, - в сімдесятих роках, коли був ще живим мій батько, він став свідком такої зустрічі: приїхав автомобіль, з нього вийшли люди у військовій формі і стали питати, де живе Березовський Т. З., а батько відповідає, що жив тут, але вже давно помер. Та й питає їх, для чого вони його шукають, а вони відповіли, щоб оформити документи для отримання звання Героя Радянського Союзу".

(матеріал надано Ганною Танською, бібліотекаркою с.Цвітни, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

***

Дем'яненко Андрій Гаврилович, народився 13 грудня 1923 року в с. Цибулеве Знам'янського району Кіровоградської області. Виріс в сім'ї селянина. В 1940 році закінчив школу і був призваний на службу до лав Радянської Армії. В 1943 році був направлений на фронт і зарахований стрілком в 53-й артилерійський полк, де прослужив до 1944 року. В 1944 році був переведений в 18-й гвардійський танковий механізований полк. Виконував обо'язки телефоніста польових кабельних ліній. Воював до 1947 року. Був поранений. Нагороджений Орденом Слави ІІІ ступеня та медалями "За взятие Будапешта", "За освобождение Праги", "За победу над Германией", "За победу над Японией". В 1947 році, в лютому місяці, був звільнений з Армії в запас.

Повернувся додому, працював мотористом на станції Сабліно Знам'янського району. В 1951 році одружився з Бойко Марією Андріївною, уродженкою села Цвітне. В цьому ж селі і поселилося молоде подружжя. Тут у них народилося і виросло троє діток - доньки Світлана і Тамара та син Микола. В цьому ж селі вони прожили все своє життя.

Батько працював спочатку кіномотористом в сільському Будинку культури, потім перейшов працювати в колгосп ім. Дзержинського шофером. За цю роботу нагороджений нагрудним знаком "За роботу без аварій" І ступеня.

З 1978 року і до виходу на пенсію в 1983 році працював в Южно- Українській геологічній експедиції, філіал якої базувався в смт. Олександрівка. В цій організації теж зарекомендував себе хорошим спеціалістом, мав похвальні листи і грошові винагороди.

Помер батько 17 травня 1998 року і похований на місцевому цвинтарі.

(матеріал надано Ганні Танській, бібліотекарці с.Цвітни, доньками Андрія Гавриловича, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

 ***

Суржко Ольга Миколаївна

(Спогади остарбайтера)

Я, Суржко Ольга Миколаївна (Шигида), народилася 10 травня 1926 року в селі Крихаїв Козелецького району Чернігівської області.

Батько, Шигида Микола Миколайович, пішов на фронт в 1941 році. Мати - Олена Яківна, осталась дома одна з шістьма дітьми. Я була найстаршою донькою в сім'ї. Тож вся важка робота лягла і на мої плечі: мочила коноплі, льон і пряла. Допомагала матері доглядати за меншими дітьми. Кругом села йшов сосновий ліс. Там були партизани. Тож я з іншими людьми носила партизанам їсти. Іноді сам батько приходив по їжу. Ходили вибирати картоплю в поле.

Одного літнього дня в 1942 році все село було спалене поліцаями і німцями. Хто чинив опір, того розстрілювали на місці. Людей гнали гоном до Броварів. У Броварах, в розподільчому таборі розподіляли людей на три частини. Одну частину людей, які були старі, хворі, направляли в Миронівку, там їх спалили. Другу частину людей, які були більш сильніші, гнали гоном до Бабиного Яру. Третя частина, де було більше молодих, сильніших людей, і в основному хлопців, відправили ешелонами до Німеччини. Це були люди, які могли працювати і сильніші діти, в яких можна було брати кров.

Я, моя мати, сестри і брати - всі потрапили до Німеччини. Привезли нас в Дахау, в розподільчий табір. Ті сім'ї, де багато дітей, направляли на військову базу "Муна", зупинка "Гонсбрун" за 18 км від Мюнхена.

Старших дітей лишили з матерями, а менших поселили окремо. На роботу водили під охороною. Ми працювали на заводі біля снарядів. Мати була вантажником, а я працювала з кислотою, вимочувала в ній старі снаряди. Менша сестра Надя, якій на той час було 11 років, носила снаряди на транспортер. Брат Тимофій, якому було 13 років, працював біля пороху. Таємно від усіх посипав снаряди піском, щоб вони не стріляли.

Троє молодших забрали від матері. Найменший брат Вася в трирічному віці помер від голоду. Мати і я віддавали майже всю свою їжу меншим, але цього було не достатньо. Вася помер звечора, а ранком мати пішла попрощатися з дитиною, то її забрали в холодну камеру на три доби.

Залишилося двоє менших дітей - це Ваня (6 років) і Галя (9 років). Пізніше Ваня теж помер.

Там же, в таборі, я познайомилася з Суржком Степаном Максимовичем, який теж був вивезений з Кіровоградської області. В Німеччині ми одружилися в 1944 році.

1 травня 1945 року нас всіх, поневолених, визволили американські війська.

Незабаром, 9 травня 1945 року, оголосили, що війна закінчилася. Американці погрузили нас всіх в ешелони і відправили додому. Мати з Тимофієм, Надією та Галею поїхали на Чернигівщину, а я і Степан Максимович поїхали на Кіровоградщину, де і прожили все своє життя. Степан Максимович помер в 2002 році, а я проживаю і понині в селі Цвітне Олександрівського району Кіровоградської області.

РS: Суржко Ольга Миколаївна померла в 2015 році.

(матеріал надано Ганною Танською, бібліотекаркою с.Цвітни, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

--- Люди згадують ---

Іван Суржко: Щиро дякую Ганні Танській за теплі спогади про тяжке життя моїх батьків в фашистській неволі. Дякую шановна Ганно!

Ганна Танська: Я вдячна всім за щиру оцінку моєї праці, але треба віддати належне всім тим людям (дітям і онукам), що записали всі ці спогади. Спогади Вашої мами записав Клименко Богдан. Всі матеріали зберігаються в сільській бібліотеці і доступні всім користувачам.

Надія Борко: Неймовірно!!! Прожили поруч багато років, а всього цього не знали. Яка гірка доля тьоті Олі і дядька Степана в молодості! Але ж і знаково - вони там зустрілися і, настільки я пам'ятаю, жили в мирі і злагоді.

Галина Степаненко: Да, у кожного своя доля.

Коля Ясененко: Просто страшно читать і уявляти, що пережили ці бідні люди...

Сергей Бугмий: Я теж не знав, що батьки мого однокласника Вані Суржка були вивезені на примусові роботи в Німечину. Мабуть тому, що часи такі були коли влада негативно відносилась до цього, тому люди і не говорили про це. До речі батьки моєї дружини теж були на примусових роботах в Німеччині, там познайомилися і після війни одружилися.

Сергій Суржко: Хочу додати, що батько бабусі Олі - герой війни, орденоносець - https://www.facebook.com/photo.php?fbid=2902344413212306&set=p.2902344413212306&type=3

 ***

Бойко Полікарп Якович

(Написав Бойко Олександр Полікарпович)

Бойко Полікарп Якович (23.02.1909 - 14.10.1998) - мій батько (фото зроблене в 1976 році). Його шкільне навчання прийшлось на роки революції і громадянської війни. Батько згадував, що часто вчитель, зачувши недалеку стрілянину, наказував учням лягати на підлогу і сам лягав поруч - щоб не зачепила "шальна" куля. Три класи Цвітнянської початкової школи він закінчив у 1919 р., а після цього почалась трудова біографія: виконував хліборобську роботу на полі і в домашньому господарстві, допомагав своєму батькові в теслярських і столярних справах, вчився шити чоботи, працював в наймах у шевця.

В 1929 р. його призвали до армії і через короткий час направили в школу молодших командирів, після закінчення якої одержав звання помкомвзводу (помічник командира взводу, 2 трикутники в петлиці, сержант по нинішніх мірках).

З 1933 р. до 1935 р. служив у військах, які охороняли Китайсько-східну залізницю (рос. КВЖД - Китайско-восточная железная дорога), а після демобілізації за станом здоров'я - закінчив автошколу і з 1936 р. працював у Цвітні шофером промартілі, а потім - колгоспу ім. Дзержинського.

23 червня 1941 р. на другий день війни батько був уже в своєму полку в Кіровограді - шофер. Воював у складі особливого гаубичного полку Резерву головного командування (РГК), а з грудня 1943 - в складі 66-ї гвардійської дивізії, яка обороняла в районі Шполи зовнішнє кільце Корсунь-Шевченківського "котла", де було знищено велике угрупування німецьких військ.

17-го лютого 1944 р. величезними зусиллями військ, які утворювали внутрішнє кільце оточення, німецькі частини були почасти знищені, почасти взяті в полон. Ця перемога суттєво прискорила звільнення України від окупантів і наблизила остаточну перемогу Радянського Союзу і країн антигітлерівської коаліції. Але якою ціною? Нашим нащадкам необхідно твердо пам'ятати, яку ціну заплатили наші батьки за цю та інші перемоги. Лише в одній братській могилі в селі Комарівка Корсунь-Шевченківського району поховано близько 1500 загиблих! Там знайшли вічний спокій і досвідчені солдати, яких доля пощадила в попередніх битвах, і новобранці, призвані польовими військкоматами місяць назад. В цій могилі покоїться прах Соколовського Федосія Арсенійовича - батька мого однокласника, друга і брата Григорія Соколовського, останки Алфьорова Маркса Івановича - брата відомого вченого, Нобелівського лауреата Жореса Алфьорова, понівечині тіла ще півтора тисяч чиїхось синів, братів, наречених, батьків малолітніх дітей. Війна косила всіх. І страшно уявити, що після таких боїв, як в Корсунь-Шевченківському котлі, в братських могилах хоронили не тільки тіла загиблих, а й безіменні шматки людського м'яса!

А скільки таких могил в Україні, Росії, Білорусії, країнах Європи, на інших континентах?

В 1944 р. 66-а дивізія звільняла Прикарпаття (Станіславська обл.), перейшла Карпати і вийшла у Закарпаття (Ужгород, Мукачево), а в кінці грудня почалась так звана Будапештська операція.

У воєнно-історичній літературі є достатньо відомостей про битву за Будапешт та інші укріплені міста Угорщини і додати до них щось суттєве я не можу. Зафіксую лише спогади батька про початок лютого 1945 р. (точна дата забулась), коли під час вуличних боїв він майже тиждень залишався на нейтральній смузі в підвалі якогось будинку практично нерухомий через шаленний приступ ревматоїдного артриту і запалення сідничного нерва. Під натиском німців наші поспіхом відступили і забрати батька не встигли. На щастя німці до того підвала не дійшли. Лише завдяки якомусь людяному угорцю, який двічі на день приносив хліб і воду, батько вижив.

Зараз, коли пишуться ці рядки, я вже не можу подякувати тому доброму чоловіку хоча б подумки і побажати, щоби Бог дав йому здоров'я - його вже немає в живих, але добра справа, зроблена ним понад 70 років тому, не забудеться ні мною, ні, сподіваюсь, моїми нащадками.

Після Будапештської операції були жорстокі бої під Секешфехерваром, за озеро Балатон, в яких брали участь цвітяни, зокрема Присяжний Андрій Афанасійович, Максим Сіденко? (без руки, жив на Хмарівці).

В середині березня розпочалась Віденська операція. Радянські війська, в т.ч. 66-а дивізія, оволоділи районами Австрії південніше Відня, 6 травня взяли місто Лілієнфельд, а 8 травня - населені пункти Сант-Антон, Лунц, Гамінг, Шейбс.

На цьому участь 66-ї дивізії в боях закінчилась.

Після демобілізації впродовж 1946 р. Полікарп Якович працював шевцем в сапожній майстерні Цвітнянського сільського споживчого товариства (ССТ, рос. Сельпо).

З 1947 Р. - завідував лісоскладом на Цвітнянському і Цибулівському лісотарних заводах, кілька років був завгоспом Цвітнянської лікарні, а з 1958 р. до виходу на пенсію в 1969 р. - вчитель праці в Цвітнянській середній школі.

Помер 14 жовтня 1998 р., не доживши 4 місяців до 90-літнього ювілею. Похоронений на Цвітнянському кладовищі поряд з дружиною Олександрою Свиридівною.

(матеріал надано Ганною Танською, бібліотекаркою с.Цвітни, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

***

Бойко Дмитро Якович

(Написав Бойко Олександр Полікарпович)

Бойко Дмитро Якович (06.11.1910 - 10.08.1987), (фото зроблене в1960 році). Вчився в Цвітненській школі в період громадянської війни, закінчив чотири класи в 1925 р. після чого батько віддав його в науку - оволодівати гончарним ремеслом. Працював в наймах у приватного підприємця.

В кінці 1929 р., подався до Одеси на курси кіномеханіків при Одеському кінотехнікумі. В 1930 р. одержав спеціальність кіномеханіка і був направлений на роботу до Вергунівського споживчого товариства Черкаського району

В жовтні 1932 р. його призвали до РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії). Служив в учбовому полку радистом артилерійського дивізіону, а в 1933 р. був направлений на полкові курси, після закінчення яких йому було присвоєно звання воєнтехніка 3-го рангу (1 червоний кубик в петлицях, молодший лейтенант) і призначено звукотехніком Першого Київського артилерійського училища і виконуючим обов'язки командира взводу.

В 1936 р. - він воєнтехнік 2-го рангу, а в 1939 - воєнтехнік 1-го рангу (3 кубики, старший лейтенант).

Коли грянув страшний 1941, Дмитро Якович з боями відступав разом з армією від Тернополя до Києва, брав безпосередню участь в обороні столиці. В вересні 1941 Київ здали, армія була оточена і розгромлена, значна частина (сотні тисяч) солдат і офіцерів попала в полон, а залишки військових частин пробивались з оточення хто як міг. Дмитро Якович згадував, що з невеликою групою бійців пробирались перелісками, чагарниками, болотистими поймами невеликих річок - Трубежа, Супою, Гнилої Оржиці та інших і вже на Полтавщині вийшли до своїх. Між іншим, він виніс на собі знамено своєї частини - вчинок героїчний і достойний нагороди, але в 41-у було не до нагород.

З армією відступав до Волги, брав участь в обороні Сталінграда, а після розгрому німецької армії фельдмаршала Паулюса з боями просувався на захід.

Звільняв Київ у 1943-у (мабуть це був 1-й Український фронт), а до Берліна дійшов з 1-м Білоруським фронтом і служив там в складі групи окупаційних військ до 1950 р.

Під кінець тривалої військової служби, якій було віддано більш як 25 календарних років, звільнився у відставку в званні підполковника.

Пішов у вічність Дмитро Якович цілком несподівано. 2 серпня 1987 р. під час прогулянки на Русанівці у нього стався інсульт (крововилив у мозок). Швидка допомога відвезла його в Київську 1-у лікарню, медики робили все можливе, але 10 серпня його не стало.

Похований з військовими почестями на Лісовому кладовищі Києва.

(матеріал надано Ганною Танською, бібліотекаркою с.Цвітни, поміщено нею в групі ЦВІТНА в Фейсбуку)

***